Власник кузні "Росич" з Рокитного Юрій Виродов: все що робиться на кузні, все робиться для фронту

"Моя Київщина" поспілкувалась з майстром ковальського мистецтва, директором ПП "Кузня Росич" з Рокитного Юрієм Виродовим. Член Спілки ковалів України та тренер з вільної боротьби на своїй малій батьківщині знаний не тільки як майстер, а й як волонтер. Він розповів про свою підприємницьку та творчу діяльність , яка зокрема допомагає волонтерити та допомагати фронту.

- Пане Юрій, поговорімо про Вашу діяльність, яка пов’язана з ковальським мистецтвом. З чого вона розпочалась і які успіхи?

- Моя ковальська діяльність почалася з 1996 року. Одразу скажу, що я на це не вчився, в мене не було жодної підготовки, оскільки я був тренером з вільної боротьби. При розвалі Союзу, коли наша Україна стала вільною, дуже мало уваги стало приділятися дітям – тренерам не було за що жити. Я придумав маленький бізнес з продажу металу, і побачив, що це той «пластилін», з якого можна щось ліпити.

Сухий бізнес не задовольняв, а в усьому хотілося мати творчий підхід у роботі з металом. Так я прийшов до ковальства.

Де навчився? Сідав в автомобіль і починав об’їжджати кузні та перші круті фестивалі, які з’явились в Україні. Приміром, у Івано-Франківську є родина Полуботьків – найпотужніші майстри ковальського ремесла в Європі, які заснували «Свято ковалів» — традиційний щорічний Міжнародний ковальський фестиваль.

Відмічу, що коли почалась повномасштабна війна, ми вже мали свою потужну сторінку – «Свято ковалів». Тоді півсвіту відгукнулося і на сьогоднішній день Спілка ковалів, яка складалась із просто творчих людей, вже передала на фронт 40 автомобілів, які я самотужки перегнав.

Підтримка йде дуже потужна, тобто той авторитет, який ми заробили в мирному житті, зараз працює на боротьбу з ворогом. Останній рік я зовсім не працюю на себе – все що робиться на кузні, все робиться для фронту.

- Якою є основна колекція робіт і які скульптури стали прикрасою безпосередньо Рокитного?

- Так вийшло, що кращі мої роботи представлені в м. Рівне, а також багато роз’їхалось по Європі. Щодо основної колекції, то саме в Рівному є «Арт Галерея» ковальського мистецтва, яка, я рахую, сама крута в Європі, і саме там знаходяться кращі мої роботи.

Мій товариш – Ніна Крока, яка й створила дану галерею, зібрала кращі експонати, які робились в Україні. Щодо тих скульптур, які є в Рокитному, вони всі пов’язані з певними моментами і всі різні по рівню майстерності.

Серед моїх робіт – пам’ятник героям ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС, де металеву конструкцію складають символи Чорнобиля – вогонь, душі мертвих ліквідаторів та саркофаг. Мною був виконаний монумент у вигляді вежі Донецького аеропорту – «Вежа ДАПу», яка розділена ніби на дві половини, одна з яких – це солдат, який впевнено стоїть на своїх ногах, на своїй землі, а друга – це душі, які були на цій війні.

Також на центральній вулиці встановлено пам’ятник українському селянину та хліборобу, присвячений праці людини. Зокрема, це Пам’ятник Лелеці та славнозвісне Дерево кохання. Якщо була б можливість, ми зробили б галерею в Рокитному, але це потребує серйозних грошей.

- Зроблений Вами монумент присвячений Донецькому аеропорту – «Вежа ДАПу» — пов’язаний з тим, що там загинули й Ваші земляки?

– Я створив монумент у 2016 році. В той час у нас був певний символ – війна в Донецькому аеропорті на ДАПі. Туди практично кожен третій отримував квиток в один кінець. Там загинуло дуже багато хлопців і коли підірвали ДАП, там було два рокитнянця, і один з них – Ігор Зінич, позивний «Псих». Про нього вже зробили документальний фільм та присвоїли звання Героя України посмертно.

Створюючи цей монумент я чомусь так відтворив цю війну. Взагалі в роботах присвячених війні я не люблю щоб були присутні обличчя, фігури, плачучі матері. Я вважаю це як ідолами і воно мене дратує. Зрозумів я це тоді, коли одного разу був на відкритті повнопрофільного пам’ятника конкретному солдату, де жінка не впізнала в скульптурі рідну людину. Тож на мою думку, не треба відображати в цьому когось конкретно, адже кожна людина шукає щось схоже і знайоме для себе в тій чи іншій історії.

- Ви допомагали АТО з 2014 року, допомагаєте фронту і нині. Розкажіть про вашу волонтерську діяльність. Чим допомагаєте, і в чому є найбільша потреба?

- Армія 2014 року і сьогоднішня армія – це дві різні речі. Люди ті ж самі і відношення до людей те саме, але в 2014 році наші хлопці з автоматами були одягнені в спортивний одяг та резинові капці. Там було скільки проблем, що треба було вдягти, прогодувати і підтримати армію. Зараз все змінилось, — сучасна війна – це безпілотники, гарне взуття і форма. Заїжджаючи на позиції ти бачиш, що у хлопців все працює, все присутнє, є прекрасна зброя. В такі моменти ти розумієш, що ми вистоїмо. Але без нашої підтримки це важко буде зробити.

Я не думаю зупинятися, адже коли понад рік тому все почалось, я просто зірвався, і зі мною безпосередню участь беруть мої діти і онуки. Якщо ти не можеш там воювати, то треба робити якусь пожертву, от я її і роблю. Як я вже казав, тільки за цей рік я доправив в зону бойових дій більше 40 автомобілів. Тільки за рік ми зробили 250 буржуйок і понад 30 тисяч металевих скоб для укріплення бліндажів.

Скажімо так, якщо колеса є, ще треба щоб були «очі». Тобто у цій війні важливі безпілотники, адже хто перший визначив місцезнаходження чи переміщення, той і виграє. Останнім часом з безпілотниками в Європі з’явилась проблема – дефіцит. Тому треба робити ці запити наперед і робити запаси. Я не співпрацюю з благодійними фондами чи організаціями, але коли в мене є автомобіль, а в них є безпілотники, ми по бартеру домовляємось: «я вашим хлопцям відправлю машину, а ви моїм – безпілотник». Робота закипіла дуже сильно і все це чисто за підтримки пересічних людей і знайомих, які давали гроші.

- Тобто у Вас наразі період, так би мовити, творчої стерильності, і вся робота «Кузні Росич» спрямована на підтримку ЗСУ?

- Все, що сьогодні виробляється на кузні, — для фронту. Скажу, що на сьогоднішній день у мене руки ще не піднімаються до якоїсь творчості, адже я бачу війну. А також я бачу два світи і другу Україну, яку не бентежить ця війна, але на це я не звертаю увагу, адже у нас є діти і онуки. Якщо ми сьогодні не зробимо те, що треба – а цю війну треба виграти – то буде те, що й на територіях, де вже випалена земля.

- Тобто суспільство розділилось на тих, хто адекватно сприймає війну і тих, кому байдуже? Як емоційно ви це сприймаєте, часто буваючи в зоні бойових дій?

- Я сьогодні не в тому стані, щоб оцінювати дві напівсфери, які не можна звести в одну купу за стільки років існування України. Ви знаєте, що нашу країну страшно давить корупція, ми розслоїлись на багатих і бідних, але в країні мають бути певні моральні цінності – повага до тих, хто працює, до тих, хто воює, а не до чиновників, політиків тощо. Хто нас годує і хто нас охороняє – це основа, і якщо буде саме таке ставлення, то в нас все вийде.

- Чи допомагають вам представники агробізнесу у Вашій волонтерській діяльності?

- Так. На сьогоднішній день я в них нічого не прошу, вони самі підходять і кажуть: «Іванович, наріж задачу, яке питання треба закрити». Хлопці допомагають нормально, шевеляться, немає серед них «ждунів». А щодо реальних «ждунів», є у нас звісно тут певні місцеві «кадри», але всьому свій час, розберемося.

- Що для перемоги має робити бізнес, зокрема місцевий?

- Чесно платити податки. Але й чесно треба ці податки розподіляти. Зрозуміло, що бізнес зараз виє, адже роботу втратили, а з багатьох хто його втримав, навантаження не зняті. У нас дуже корумповані усілякі дозвільні системи, але не мій рівень це змінювати, про це потрібно думати тим, хто зверху. Зробити якусь антикорупційну реформу під час війни – це самий крутий час, щоб змінити державу. Але нічого не змінюється і не робиться, олігархи як процвітали так і процвітають. І їх допомоги у цій війні я щось не сильно бачу.

- Як ви оцінюєте ефективність місцевого самоврядування Рокитнянщини?

- Я не буду цього коментувати, моє ставлення вони знають. Повторюсь, корупція – це основна біда через яку в нас війна. Тому ставлення до влади в мене немає жодного, адже вони знаходять будь-яку причину щоб від цього відійти, бояться приймати рішення. Я не бачу це владою.

Влада – це коли приїздиш в Австрію, там один мер і три секретаря. А в нас на сьогоднішній день влада в районі – це 150 чоловік (працівників адміністративного корпусу). І чим ми керуємо? Разом з тим, я рахую, що вони не безнадійні, і якщо вони включаться, то встигнуть ще щось зробити. Наостанок скажу, кожному з нас треба брати участь у війні, підтримати тих, хто воює, визначитись із тим, хто ти є і для чого.